«… зложивши міцні крила,
Опукою згори — аж вітром зашуміло —
Орел ушкварив на ягня,
Підняв його і геть потеребив угору».
І жодним словом поет не виявляє цікавості до самопочуття ягняти в орлових пазурах. Його юмористичну увагу притягують лише безсилі претензії дрібного хижачка — «дурного Вороненяти», яке, попхнувшися за орлом і зазіхнувши на непосильну здобич, потрапило на іграшку овчаревим дітям. Висновок байки — повчання дрібним хижакам знати своє місце, не пнутися за вищими, дотримуватися свого куточка в системі під страхом кари за порушення цього «порядку»:
«Мабуть Господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то зможе.
Що дядькові пройшло, — ти не роби, небоже,
Щоб крилець хто не обчухрав», —
повчає автор дрібних, але не по чину зажерливих хижаків.
Байкар, щоправда, не виступає з апологією дужого хижака, «дядька», але ухиляється і від засудження його: судить систему, мовляв, не наше діло: вона одвічна, і їй треба коритися.
Постигає кара за непокірність системі і «Мирошника», що «паном діло жив» з маленького млина, але, не задовольняючися своєю долею, вимолив на свій малий млин велику воду: вода знесла його млин. Мораль знову таки вузько прикладна, повітово-чиновницька:
