Зимою було як доживеш різдвяних свят, тут тобі і одна, і друга кутя, тут тобі і новий год тут водохрище! «Гуляй душа без кунтуша, лиха прикупивши!» мовляли запорожці. Ні, я вам кажу, що немає на світі кращого місця, як Полтавська губернія! Як згадаєш про неї, тільки здвинеш плечима, цмокнеш та і замовчиш!.. Отже послухайте. Жив я там довго, веселивсь дуже, а скучав, чи ви повірите цьому? скучав часом іще дужче! Бувало, зимою, як підніметься завірюха — батечки мої! світа божого невидно!.. замурує тобі вікна, засипле снігом двері, хоть не виходь, та суток троє, четверо гуля, а далі хоть стихне, то все тобі не легше; сніг завалить по степу усі шляхи, ні вийти, ні виїхать, сидиш собі, то спиш, то їси — нема другої роботи, бозна як обрадовався б, коли б хто приїхав. Та ні, хіба кому душі не треба, або їсти нічого, щоб кинув хату. Було загавкають собаки, завалують як на вовка — прохукаєш вікно, глянеш на двір, аж лізе якась рогожана халабуда, здоровенний коняка насилу тирить її по снігу, а в халабуді москаль сидить; борода йому забузована снігом, патли тож, а шия гола. Як глянуть на нього собаки — мов у котлі закиплять. Носить же, подумаєш, чоловіка нечиста сила: десь у нього своєї хати нема. «Хлопче, а зови лиш сюди москаля, здається, воно купець, чи що!»
Увійде москаль у хату, мотне патлами, пере-
