розмаха гарненько та й кине на долівку; затрещить кругом сухий камиш — і пішло пожарище гулять степом: геть покотить і дим і полум'я; гуля, як той запорожець. А вночі — батечки мої! як воно горить хороше, прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступа та розіклала огнища. І страшно, і весело!.. Через тиждень і не впізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт, по садах цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом. Там щоранок кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сані, візьми віз, щовечір співає соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде.
Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то бог святий так любить своє созданіє? Чи достойні ми ж цього!..
А як настане косовиця і вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль на бакір, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! за ним другий, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да квіточки лягають перед ними. У долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне
