до віку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі й бублейниці, є і церква божа, як слід, з дзвоницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще всього у ньому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнах, ні в самому Ніжені немає таких бубликів. З Києва приїжджающі купують да не нахваляться.
От що! Жив я собі недалеко од цього лепського города, у селі. Кожний тобі день було щонебудь там веселить серце. Ждеш було весни, як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля з Запоріжжя тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою; скрізь вода; степ синіє, як море, а по ньому од сонця як жар грають іскри. Де набереться у господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді, мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворонки щебечуть під небесами, ластівки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його знай, раз-у-раз, свистить овчарик. Усе живе, усе дише! Далі трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть,
