ій щось чы 13, чы 14 годкивъ було».
«Дуже кохалы свою сестру полковныкъ зъ жинкою, втишалысь й не навтишалысь нею; а вона жъ така добра та веселенька, усе-бъ гуляла соби, якъ та рыбонька-краснопирочка вильная, усе-бъ щебетала, якъ та пташка Божа! Уже на що я старый чоловикъ, а було, якъ побачу нашу панночку, цилисенькый день мени якось весело.... та такы й стари, й мали — уси любылы іи».
«Недалечко видъ насъ жывъ польськый староста, забувъ, якъ его звалы; та такый гладкый, — шыя товща головы була; а въ сёго старосты бувъ попыхачемъ шляхтычъ Хранцишокъ, такы ничого казаты, моторнячый хлопець, молодый, чорнявый, зовсимъ козакъ, якъ бы не католыкъ. Винъ було то того, то сёго — та й прыйде до нашого пана. Отъ тутъ уже не зумію сказаты вамъ, якымъ воны побытомъ, чы якъ тамъ, зійшлысь соби зъ Любкою, та й покохалысь. А вона жъ то й покохала, просты Господы, такого безридного шляхтыча, та ще й католыка. Отъ воны соби й кохаються та ще й такъ хытро, що нихто й не довидався про ихъ кохання».
«По весни, рокивъ черезъ тры писля смерты полковныковой матери, я, наче теперъ, йду соби дворомъ, а надъ дворомъ летыть пара дыкыхъ качокъ, взялы та й спустылысь на ричку, що за садкомъ. Полковныкъ стоявъ на ганку, та й бачывъ, взявъ рушныцю й пишовъ у садокъ, чы не вбье часомъ з'за кущивъ тіеи дычыны, та й каже мени: «Даныло,
