— Прыступаты будемо?
— Навищо, колы сами городяне безъ бою виддаються! ничого и походомъ втрачатысь.
— Брехня! — каже старый козарлюга.
— Грудку земли ззимъ, що брехня! — пидхопывъ жовтовусый.
— И то добре, хочъ вусы вычернышъ, якъ ничого не доведешъ, сказавъ Мыкыта; — а що я сказавъ, те й буде.
Черновусъ засьміявся, покручуючы свои вусы.
— Отъ бачыте що, — почавъ зновъ Мыкыта: — оце тильки я выпровадывъ ксёндза зъ гетьманського намету; винъ прыходывъ зъ повынною й обицявсь завтра у-до-сьвита видчыныты мійську браму.
— Онъ що! Тожъ мы одбудемо завтра день Виры, Надіи й Любовы уже въ мисти.
— Отъ-то мабуть радый нашъ полковныкъ! — промовывъ жовтовусый....
— Дывно мени, — зновъ почавъ Мыкыта: — полковныкъ нашъ чогось нибы злякався, що ёму завтра городъ оддають; навить ставъ видпыратысь, а самъ увесь поблидъ. Богъ ёго Святый знае, чымъ бы воно скинчылося, та, спасыби, московськый войивода, отой такы, що скризь зъ нашимъ полковныкомъ йиздыть, ставъ казаты и те, и друге, и трете, наче зъ кныжкы чыта; а полковныкъ махнувъ рукою та й каже: я не ворогъ — каже — цареви, на те й прысягавъ; завтра увійдемъ въ городъ, — и тилькы.
— Дывно, дывно! — промовылы козакы.