хом стали розбивати голови Яблонівського та Іваніва.
Прокурор Санін, з веселим скавулінням, танцював на трупах під спів Рубцова, стріляючи собі під ноги з „нагана“.
Череп Хмари тріснув і кольба вгрузши в голову — бризнула на стіни та чорне убрання прокурора мозком.
Через якийсь час з подвіря ҐПУ виїхала підвода з мадяром Сабо за візника.
Зверху, на прикиданих коло стайні сухим гноєм трупах, сиділи два червоноармійці з рискалями.
Коло старого польського цвинтарища на Калічу, між тисячами низеньких горбків — з'явився ще один. Свіжий.
Багато тих горбків на Україні. Невпинно зростає їх число. Ніхто не знає імен тих, що лежать під ними. Ніхто не ставить на них хрестів. Ніхто не приносить вінків та квітів. Лише дерева та бур'яни шумлять над ними — хвалу побореним.
Та в серцях старих борців, в серцях — молодих, — невпинно виростають суворі контури величного памятника. Із сталі і крови.
