За дверима почулися кроки кількох людей, котрі повертали з тюрподу. Зупинилися. Заслонка піднеслася і в чотирьохкутнику визірки з'явилося незнайоме обличчя. Пара сірих очей уважно оглянула камеру. Дощечка стукнула на своє місце. Хмара тихо піднявся й приклав вухо до дірочки під визіркою.
— „Ідемо товариш Галіцкій на зібрання. В одинацятій скінчиться — тоді прийдем і пошльопаєм. Роковини революції зустрінено“. — звернувся півголосом прокурор до начкро.
— „Я від десятої мушу бути в одному місті. Дуже важна справа… самі тут з Рубцовим управитеся“…
Хмара відійшов від дверей і з низко схиленою головою, з густо здвигнутими бровами сів на тапчан коло Іваніва.
Оба товариші наблизили до нього обличчя:
— Що?
— Сьогодні, хлопці… По одинадцятій… Як вийдуть з театру…
Яблонівський знову ліг й закрив лице руками. Іванів став і нервово пройшовся по камері.
— Хлопці, — тихо закликав Хмара.
Коли обличчя товаришів наблизилися — зашепотів.
— Рук в'язать не дамо… До гаражу не підем… Загинемо тут… А може щей кого із них з собою заберем… А може… може й вирвемося… Пізніше — тихенько розберем грубку і накладемо коло неї в куті цеглин… З визірки — туда не видно. Візьмемо під поли по дві цеглини і будемо сидіти. Як тільки відчинять двері — пускаєм в них цеглами
