свого народу взялися за зброю… Не зложимо її, поки не станемо господарями у власній хаті… Вся Україна буде шанувати і благословляти тих, що полягли й поляжуть ще в боротьбі…
Старий довірливо притискає голову до його плеча.
— Най діється Воля Божа, отамане… Нема вже у мене нікого… Не здужаю… Пішов би і я з вами… Хоч би Господь дозволив дочекатися того свята, того щастя, за яке сини голови склали… знав би хоч, що недурно…
Залізні кліщі стиснули отаманові серце. Як злодій, крадькома, — повернув голову. Сумно хитає старий головою… По зморщеному обличчі тихо біжать сльози…
Бочка з порохом вибухнула в серці Хмари і приснула вогнем по жилах. Зірвався на ноги.
— Брати! Не вірте мені! Я брешу, щоби рятувати свою нікчемну шкіру! Не проклинайте мене! Гину за волю України — за вашу долю.
Не вірте оцій московсько-жидівський навалі! Вони прикидаються нашими приятелями, щоби лекше їм було грабувати наш край і пити нашу кров! Недалеко вже час, коли вони стануть перед грізним судом українського народу й своєю кровю заплатять за наші кривди. Не забувайте про справу, за яку віддало своє життя стільки кращих синів України! Готуйтеся до останньої боротьби! Не буде Україна щасливою, поки не скине з себе московсько-жидівського ярма! Поки український народ не стане правдивим господарем свого краю!..
Ліплєвскій зірвався і нервово закалатав дзвінком.
