ґрати… Закрутилися десятки плянів утечі — один від другого абсурдніший.
До дверей знову наблизилися кроки. Стукнула колодка… Рубцов з розсміяним обличчям, з нервово бігаючою в зубах папіросою… У Арбузова руки і кінець носа в крові. Від носа на щоку простягся мазок крови зроблений рукою… У Котєльнікова в руках кавалок телефонного проводу.
— Ну, отамане, давай руки назад.
В серце вдарив холодний струмок. Що це?! Невже — кінець?.. Став з погаслим поглядом. Дозорці вхопили руки й скрутили їх назаді проводом. Почувши себе без рук, Хмара стиснув зуби. Ех дурень! Було кинутися і загинути в боротьбі, а не бараном… Хоч би очі котромусь вибив!..
Рубцов весело поляпав по плечі.
— Ну, браток, прийшла й твоя година…
Хмара криво усміхнувся.
— І без суду?
Рубцов засміявся.
— На чорта нам суд — час дурно марнувати… Ми тебе — під час утечі — зрозумів? Вели на допит — а ти кинувся утікати… А ми тебе „шльопнули“ і все в порядку… Ну — рухай!..
Блиснула думка — не йти. Най беруть силою… Почують інші в'язні… Але в ту ж хвилину все тіло обгорнула глибока апатія. Та чи не все одно?! Раніше — чи пізніше…
Твердим кроком переступив поріг камери. Котєльніков, який мав дижур, замкнув за ними вихідні двері. Арбузов взяв у ганку з кута французьку коротку карабінку й набив її на гостро.
