маси. Ліплєвскій нервово ляпнув губами й глянув на годинник.
— Ну… мені на засідання губпаркому треба…
Галіцкій став й пронизливо глянув Хмарі в очі.
— Ну… так заграємо, пане отамане, в відкриті карти! Ви в наших руках і ми вас — застрілимо. Та перед тим ми ще з вами пограємося — так, що чорти у пеклі злякаються!
Прищуривши очі, змінив голос на ласкаво-наставницький.
— Ви ще не старий чоловік… А життя, це — гарна річ… Краще жити навіть у тюрмі з надією на майбутнє, — як зарання зігнити. Колиб ви відразу пішли з нами на згоду, то може б ми вас були звільнили зовсім і залишили на Україні.
Нам потрібні дві речі. Перша: маєте нам сказати все, що знаєте, та виявити всіх, кого знаєте.
Друга: у населення ще не вивітрів зовсім жовто-блакитний дурман, яким ви набили йому голови в 1917–20 році. Маєте на прилюдному суді сказати, що вся петлюрівщина, це — запроданці закордонного капіталу, котрі обдурюючи народ брехливими гаслами, борються лише за те, щоби повернути землю панам і фабрики капіталістам. Що ви переконалися, що для української інтелігенції, селянства й робітників — єдиний правильний шлях є: підтримати совітську владу і йти за нею. Що як бувший повстанчий отаман, ви зрозуміли, що йшли злочинним проти українського народу шляхом й закликаєте селян не вірити петлюрівським агентам та віддавати їх до рук української робітничо-селянської влади.
