— Цієї ночі.
— Роздягайтеся. У мене можете бути спокійні. Оповідайте, що там нового за кордоном? Чи скоро вже цю сволоту з України виженем?
— Завмерло все. Всі з большевиками замирюються. Одна надія на те, що Україна сама якось собі раду дасть. Як тут тепер, пане Остапчук, чи є якась надія на велике повстання?
— Як вам сказати… Більшість населення звичайно ненавидить большевиків, але деяка частина інтеліґенції вже пішла на примирення з владою. Все таки, знаєте, і українізація всюди переводиться, й на посади українців приймають…
Хмара всміхнувся й похитав головою:
— Стара пісенька, пане Остапчук. Її ще в 1921 році Дєгтярьов на з'їзді у Харкові співав… Та чорт її бери з тою інтеліґенцією, що дальше українізації та посади нічого не бачить… Село вже пробуджене… Дасть своїх провідників, котрим земля до серця промовляє… Тай ми за кордоном не будемо сидіти. Я, як бачите — вже не всидів. Не радили, кажуть не час іще, а я не можу… Так на серце налягло!.. Може від ворожої крови полекшає. Якби мені до своїх лісів добратися… Як там вже далі буде — а зберу хлопців та хоч яку сотню на той світ за літо відправлю.
Остапчук зготовив снідання. Поставив на стіл пляшку „руской горькой“. За чаркою розбалакалися про минуле. Згадали боротьбу. Господар обзнайомив гостя з найновішими адміністративними розпорядженнями та приписами влади. Сказав, що дістане в своїй установі („секретар свій чоловік“) посвідку, що він „командірується“ нею до Летичева
