їх ловити і в пень рубати, а наситившися кровю галицьких бояр, вернув вдоволений до Київа. Тут він справив гучний пир тоді, коли по словах літописця, загомоніла плачем і риданням вся Галицька земля.
Ще раз, хоч на коротко, блиснула Теребовля в ореолі княжої столиці. Було це в 1207 році, коли Галицьку землю опанувало трьох князів Ігоревичів, що походили з жіночої лінії Ростиславичів, якої останнім мужеським потомком був Володимир, син Ярослава Осьмомисла, що помер 1199 р. Теребовля припала кн. Ізяславові. Не довго одначе довелося йому сидіти на теребовельському столі. Бояри, доведені жорстокістю Ігоревичів до краю, покликали Данила Романовича на Галицький престіл. Данило прийшов з військами угорського короля Андрія та польського короля Лєшка Білого; дорогою через здобутий Перемишль, Звенигород і Галич пішов Данило на Теребовлю, що була ще останнім заборолом Ігоревичів і їх прихильників. В місці, де Гнізна впадає до Серету окопався теребовельський князь Ізяслав з братами. Почався крівавий, нерівний бій. Побиті на голову Ігоревичі попали в неволю, а віддані в руки переслідуваних ними бояр, були ними засуджені на смерть і повішені осінню 1211 року.
Від того часу аж до заняття Галичини Казимиром, тоне Теребовля в сумерках непамяти. Одно лиш дасться з великою правдоподібністю сказати, що підчас великої татарської навали під проводом Батія в 1241 р. і наше місто зустріла незавидна доля решти галицьких городів.
Хто володів Теребовлею перед її заняттям князем Васильком Ростиславичем — невідомо. На всякий випадок на довго перед тим була вона
