— Стривай, стривай! — перебив кошовий, що стояв до того часу, втупивши очі в землю, як і всі запорожці, що в важливих справах ніколи не віддавалися першому пориву, а мовчали і тим часом потиху скупчували грізну силу обурення. — Стривай! і я мовлю слово: а що ж ви — сяк і так, побив би чорт вашого батька! — що ж ви робили самі? Чи ж у вас шабель не було, чи що? Як же ви попустили такому беззаконству?
— Е, як попустили такому беззаконству! а спробували б ви, коли п'ятдесят тисяч було самих ляхів, та й, ніде правди діти, були теж собаки й поміж наших — вже до їхньої віри пристали.
— А гетьман ваш, а полковники що робили?
— Наробили полковники такого, що не доведи боже і нам нікому.
— Як?
— А так, що вже тепер гетьман, засмажений у мідяному бику, лежить у Варшаві, а руки та ноги полковничі розвозять по ярмарках на показ усьому народові. От чого полковники наробили!
Сколихнулася вся юрба. Спершу пробігла по всьому берегу німотна тиша, як то буває
