довго і кинувся з усієї сили з конем за козаками. Перевернувся тричі в повітрі з конем своїм і прямо грякнувся на гострі скелі. На шматки порвало його гостре каміння, пропав він серед прірви, і мозок його, змішавшись з кров'ю, оббризкав кущі, що росли по нерівних стінах провалля.
Коли очумався Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не діставали.
І спалахнули радісні очі в старого отамана,
— Прощайте, товариші! — гукав він їм зверху: — згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є щось у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: підніметься з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!.. А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги і розіслався полум'ям по дереву… Та хіба знайдуться в світі такі вогні, муки й така сила, що пересилила б руську силу?
Не мала ріка Дністер, і багато на ній
