кою у щось похоже на шафу. Двоє хлопчиків, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи. Але Тарас не спав. Він сидів нерухомий і злегка барабанив пальцями по столу. Він держав у роті люльку і пускав дим, від якого єврей спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо встигло взятися блідим передвістям зорі, він уже штовхнув ногою Янкеля:
— Вставай, і давай твою графську одежу!
За хвилину вдягся він; почорнив вуса, брови, надів на тім'я маленьку темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не міг пізнати його. На погляд йому здавалося не більш як тридцять п'ять літ. Здоровий рум'янець грав на його щоках, і самі рубці додавали чогось владного.
Одежа, вбрана золотом, дуже личила йому.
Вулиці ще спали. Ні одна меркантильна[1] істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, шо виглядала як сидяча чапля. Вона була низька, величезна, почорніла, і з одного її боку викидалася, як шия лелеки, довга, вузька башта, наверху якої стирчав шматок
- ↑ Крамарська.
