силкувався придушити в собі вічну думку про золото, що, як червак, обвиває душу єврея.
— Слухай, Янкель! — сказав Тарас євреєві, який почав перед ним кланятися і замкнув обережно двері, щоб їх не бачили. — Я врятував тобі життя, — тебе б розірвали запорожці, як собаку, — тепер твоя черга, тепер зроби мені послугу!
Обличчя єврея трохи поморщилось.
— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому не зробити?
— Не кажи нічого. Вези мене у Варшаву.
— У Варшаву? як у Варшаву? — сказав Янкель. Брови й плечі його піднялися вгору від здивовання.
— Не кажи мені нічого. Вези мене у Варшаву. Що б не було, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово.
— Кому сказати слово?
— Йому, Остапові, синові моєму.
— Хіба пан не чув, що вже…
— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п'ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз (Бульба висипав з шкуратяного гамана дві тисячі червінців), а решту — як вернуся.
