вали вони квітучі береги її; бачила чалми своїх магометанських мешканців розкиданими, мов незчисленні її квіти, на змочених кров'ю полях та пливучими коло берегів. Вона бачила чимало замазаних у дьоготь запорізьких шароварів, мускулистих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях зоставили цілі купи гною; дорогі перські шалі вживали замість очкурів і підперезували ними замазані свитки. Довго ще потім знаходили в тих місцях запорізькі коротенькі люльки. Весело пливли козаки назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і випалом з усіх гармат своїх розігнав, як птахів, вутлі їх човни. Третина їх потонула в морській глибині; але інші всі знов зібралися докупи і прибули до Дніпрового гирла з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, наче б на полювання, але заряд його зоставався невистріленим; і поклавши рушницю, повний туги, сідав він на березі моря. Довго сидів там, понуривши голову і все кажучи: — Остапе мій, Остапе мій!
Перед ним блищало й стелилося Чорне море; в далекому очереті кигикала чайка;
