цях не показалися б чубаті запорізькі голови. Ось чому зібралися запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо прийшли не для того, щоб слухати отаманський наказ, але щоб радитися, як рівні між собою. — Давай раду наперед старші! — закричали в юрбі.
— Давай раду кошовий! — кричали інші.
І кошовий, знявши шапку, вже не так як начальник, а як товариш, дякував усім козакам за честь і сказав: — Багато між нами є старших і на раду розумніших; та коли мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу і гнатися за татарином; бо ви самі знаєте, що за людина татарин: він не буде з награбованим добром дожидати нашого приходу, а миттю розмантачить його, так що й сліду не знайдеш. Так моя рада: йти. Ми тут уже погуляли. Ляхи знають, що таке козаки; за віру, скільки було сили, помстилися, користі з голодного міста не багато. Отож моя рада: йти.
— Іти! — розляглося голосно по запорізьких куренях. Але Тарасові Бульбі не до серця були такі слова, і насунув він ще нижче на свої очі хмурі, зчорна-білі брови, схожі на кущі, що поросли по високому тім'ю