тепер він такий важний рицар… Далібуг[1], я не впізнав. І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по поясу золото, і скрізь золото, і все золото; так, як сонце гляне весною, коли на городі всяка пташка пищить та співає і травиця пахне, так і він сяє увесь у золоті, і коня йому дав воєвода найкращого під верх: двісті червінців коштує самий кінь.
Бульба остовпів. — Нащо ж він надів чуже вбрання?
— Тому, що краще, тому й надів. І сам їздить, і інші їздять, і він навчає, і його навчають; як найбагатший польський пан.
— Хто ж його приневолив?
— Я ж не кажу, що його хто приневолив. Хіба пан не знає, що він своєю волею передався до них?
— Хто передався?
— А пан Андрій.
— Куди передався?
— Передався на їх бік, він уже тепер зовсім їхній.
— Брешеш, свиняче вухо!
— Як же можна, щоб я брехав? дурень я
- ↑ Далебі.