вигнулася оксамитна брова, загоріла щока сяяла всією яскравістю незайманого вогню, і, як шовк, лиснів молодий чорний вус.
— Ні, не в силі я нічим подякувати тобі, великодушний рицарю, — сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу. — Один бог може віддячити тобі, не мені, слабій жінці… — Вона спустила вниз свої очі; прекрасними, сніговими півкругами насунулись на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями; нахилилося все чудесне лице її, і тонкий рум'янець відтінив його знизу. Нічого не знав сказати на це Андрій; він хотів би висловити все, що тільки було на душі, — і не міг. Відчув він, щось загородило йому уста; звук відібрався в слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на такі речі, і обурився на свою козацьку натуру.
В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений рицарем хліб та їжу, несла їх на золотім блюді і поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знемогу й безсилля висловити почуття, які охопили її, був
