Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1937).djvu/10

потроху-потроху гарячивсь, гарячивсь, нарешті розсердився зовсім, устав зза столу і, постатнівши, тупнув ногою. — Завтра ж їдемо! Нащо відкладати? Якого дідька ми можемо тут висидіти? Нащо нам ця хата? до чого нам усе це? нащо ці горшки? — Сказавши це, він заходився бити й жбурляти горшки та пляшки. Бідна старенька, звикла вже до таких учинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лаві. Вона не сміла нічого сказати; але, почувши про таку страшну для неї ухвалу, вона не могла вдержатися від сліз; глянула на дітей своїх, з якими ждала її така скора розлука, — і ніхто б не міг описати всієї безмовної сили її туги, що, здавалося, тремтіла в очах її та в судорожно зціплених зубах. Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжкий XV вік у півкочовім кутку Европи, коли вся південна первобутня Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши хату й захисток, став тут відважним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем грізних сусідів і повсякчасної небезпеки, селився він і звикав дивитися їм просто в вічі, одучившись знати, чи є якийсь страх у світі;