Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/98

Ця сторінка вичитана

кучливе волосє і в відкритими устами довго дивила ся на нього. Відтак хотїла щось сказати й раптом зупинилась, згадавши, що не те призначеннє лицаря, що батько, брати і вся вітчина його стоять позад нього суворими местниками, що страшні Запорожцї облягли місто  що люта смерть жде їх з цїлим містом… і її очі зайшлись сльозами; вона вхопила хустку, шиту шовком, закрила нею своє лице, і в одну хвилину хустка стала мокра. І довго сидїла вона, відкинувши назад свою прегарну голову, прикусивши білоснїжними зубами свою нижню губу, — немов почувши знечевя жало гадюки — і не знимала з лиця хустки, щоб він не бачив її болю.

— Скажи менї одно слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну руку.

Немов огонь розлив ся по її тїлї від того дотику, і він стискав її руку, що без чуття лежала в його руцї.

Але вона мовчала, не піднимаючи хустки від свого лиця, й сидїла непорушно.

— Чого ти така сумна? Скажи менї, чого ти така сумна?

Вона кинула від себе хустку, відкинула своє довге волосє, що падало їй на очі, і вся мов розлила ся в жалібних словах, промовляючи їх тихим-тихим голосом, немов той вітер, що піднявшись гарного вечера пролетить по гущавинї надводного очерету: зашелестять,