Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/92

ничо й симетрично держались одною рукою за алябарди, що стояли біля них, а другою підпирали свої похилені голови і через те, здавалось, були більше подібні до статуй як до живих людий. Вони не спали і не дрімали, але, здавалось, були байдужі до всього; вони навіть не звернули уваги на те, хто виходить по сходах. Вгорі на сходах вони побачили богато убраного й узброєного від голови до ніг вояка, який держав у руках молитовник. Він подививсь на них своїми змученими очима, але Татарка сказала йому одно слово, й він знову потупив очи в сторінки свого молитовника. Вони війшли в першу кімнату, доволї простору, що служила за прийомну або передню; в нїй було повно людий, що сидїли, як попало попід стїнами, — вояків, слуг, писарів, виночерпіїв, та иншої челяди, потрібної, щоб показати стан польського вельможі, не тільки війскового, але й пана великих маєтків. В комнатї розносив ся чад від погаслої свічки; дві другі ще горіли в двох величезних, майже в чоловіка завбільшки свічниках, що стояли на серединї, хоч уже давно крізь широке вікно з ґратами заглядав ранок. Андрій хотїв був іти прямо в в широкі дубові двері, прикрашені гербами й силою всяких візерунків, але Татарка сїпнула його за рукав і показала маленькі дверцї в бічній стїнї. Ними вони вийшли в сїни й