ські кістяки, що від вохкости стали мягкі й розсипались, як мука. Видко, що й тут були святі люди і ховались від світових бурь, горя та покус. Вохкість була педекуди дуже велика: иногдї під ногами у них навіть хлюпала вода. Андрій мусїв часто зупиняти ся, щоб дати відпочити своїй сопутницї, яка втомляла ся що хвилини. Невеликий шматок хлїба, що вона з'їла, викликав тільки біль в жолудку, що відвик від їди й вона ставала часто без руху по кілька хвилин на однім місцї.
Нарештї перед ними з'явились малі залїзні двері.
— Ну, слава Богу, ми прийшли, — сказала Татарка слабим голосом і підняла руку, щоб постукати, але не стало в неї сили.
Андрій замісь неї вдарив міцно в двері; розляг ся гомін, який свідчив, що за дверми був широкий простір. Сей гомін змінив ся, мабуть натрапивши на високі склепіння. За яких дві хвилини задзвенїли ключі, і хтось, як здавалось, спускав ся по сходах. Нарештї двері відчинились; їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких східцях з ключами і свічкою в руках. Анрій мимоволї зупинив ся, побачивши католицького черця, який викликав таку погорду у козаків, що вони розправлялись з ними жостокійше, як з Жидами. Чернець теж відступив трохи взад, побачивши
