— Швидко буде нам виднїйше, — сказала поводарка: ми підходимо до місця, де я поклала світильник.
І справідї темні земляні стїни почали трохи освіщати ся. Вони дійшли до невеликої площинки, де була мабуть капличка, бо під стїною стояв вузенький столик у формі престола, а над ним було видко майже зовсїм витертий, полинялий образ католицької Мадонни. Невелика срібна лямпадка, що висїла перед ним, ледви-ледви освіщала його. Татарка нахилилась і підняла з землї полишений нею мідяний світильник на тонкій високій ніжцї, з висячими кругом нього на ланцюжках клїщиками, шпилькою, щоб поправляти вогонь, і гасилкою. Взявши його, вона засвітила вогнем з лямпадки. Світло збільшило ся, й вони, ідучи разом, то освіщали ся вогнем, то покривались темною, як вуголь, тїнню, нагадуючи собою картини Ґерардо ”даллє нотті“. Свіже, прегарне обличє лицаря, від якого так і пашіло здоровєм і молодостю, становило сильний контраст з виснаженим і блїдим обличєм його сопутницї. Ходник став трохи ширший, так що Андрій міг трохи розігнути ся. Він з цїкавостю оглядав ті земляні стїни, що нагадували йому київські печери. Так само як і в печерах київських, тут було видко заглибини в стїнах і стояли де-не-де гроби; подекуди навіть траплялися люд-
