Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/80

Ця сторінка вичитана

Але Остап і без того замовк, утих і захропів так, що аж трава, на якій лежав, захитала ся від його дихання.

Андрій боязко обернув ся на всї боки, щоб побачити, чи не пробудив ся хтонебудь з козаків від сонного крику Остапа. Одна чубата голова наче піднялось була в недалекім куренї, повела очима і знов положилась на землю. Андрій підождав зо дві хвилини й пішов далї з своєю ношею.

Татарка лежала, ледви дихаючи.

— Вставай, підем! Всї спять, не бій ся! А піднимеш ти хоч один сей хлїб, коли менї буде ненаручно забрати всї?

Промовивши се, він закинув собі на плечі мішки, стягнув з одного воза ще один мішок з просом, взяв навіть в руки, ті хлїби, що хотїв було дати нести Татарцї, і трохи нагнувшись під тягарем, ішов сміливо між сонними рядами Запорожцїв.

— Андрію! — гукнув старий Бульба, коли він проходив мимо нього.

Серце в Андрія завмерло; він зупинив ся, і тремтячи всїм тїлом, запитав тихо:

— А що?

— З тобою баба! Ой, випарю я тебе, як устану, на всї боки! Не доведуть тебе баби до добра.

Промовивши се, обпер він голову на лїкоть і став пильно вдивляти ся в закутану Та--