коли вогонь вилїтав, він раптом освічував фосфоричним, лїлейно-вогняним світлом доспілі грона слив або обливав червоним золотом там і сям жовтїючі груші; й тут таки серед них чорнїло висяче на стїнї будівлї або на гиляцї тїло бідолашного Жида або черця, що горіло разом з будівлею в огнї. Над вогнем вили ся птахи, наче купа темних маленьких хрестиків на вогнячім полї. Обложене місто, здавало ся заснуло; його шпилї, дахи, частокіл і мури тихо виблискували від заграви далеких пожарів. Андрій обійшов козацькі ряди. Вогнї, що біля них сидїла варта, от-от, здавало ся, погаснуть, тай самі вартові спали, попоївши чогонебудь на весь козацький смак. Він здивував ся трохи такій безпечности, подумавши: „Добре, що нема близько сильного ворога, то й нїкого не боятись“. Нарештї й сам він підійшов до одного воза, вилїз на нього й ляг горілиць, підклавши під голову обидві руки; але він не міг заснути і довго дивив ся на небо: воно все було перед його очима; чисте й прозоре було повітрє; гущина зір, що складала молочну дорогу й поясом ішла по небу, була вся залита світлом. Хвилинами Анрій наче забував ся, і якийсь легенький туман дрімоти застиляв на мить перед ним небо, відтак всьо прояснювало ся, й знову ставало видно.
В сю хвилину здавалось йому, наче пе-
