Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/73

ми дехтьом, з усяким добром і харчами, заграбованими у ворога. Коло возів, під возами й далї від возів, — усюди було видко купи Запорожцїв, що порозлягались на траві. Вони всї спали в мальовничих положенях: дехто поклав під голову мішок, дехто шапку, а дехто й бік свого товариша. Шаблї, рушницї, люльки з коротким цибухом, з мідяними бляшанками й зелїзними протичками, кресало, кремінь і губка — все було нерозлучно коло кждого козака. Тяжкі воли, підвернувши під себе ноги, лежали великими білявими купами й виглядали здалека мов сїре каміннє, розкидане по полю. З усїх боків у траві вже храпло спяче вояцтво, а з поля відкликались йому дзвінким іржанєм козацькі конї, ремствуючи за свої спутані ноги. А тим часом щось величаво-грізне мішало ся з красою липневої ночи. То була заграва пожарів, що догоряли по околицях. В однім місцї полумя спокійно й велично стелило ся по небі: в другім, зустрівше щось дуже горюче, зривалось воно як вихор, свистїло й летїло в гору до самих зір, і відірване клоччя його гасло далеко під небом. Там обгорілий, чорний монастирь, як суворий, картезиянський чернець, стояв грізно, показуючи за кождим відблиском пожару свою понуру величність; там горів монастирський сад; здавалось, немов було чути, як дерева шкварчали, обвиваючись димом, і