буто, й Запорожцї з'явились перед містом. Міщани порішили боронити ся до осттнїх сил і краще хотїли вмерти на майданах і вулицях перед своїми порогами, як пустити ворога в хати. Високий вал землї окружав місто; де вал знижав ся, там висували ся камінні стїни або дім, що служив за батерию, або навіть дубовий частокіл. Залога була велика й розуміла, що дїло важне. Запорожцї жваво полїзли були на вал, але їх привитали сильною пальбою. Міщане, видко, теж не хотїли сидїти дурно і стояли купами на валу. В очах у них горів вогонь розпучливого опору: навіть жінки порішили приняти участь в оборонї, і на голови Запорожцям полетїло камінє, бочки, горшки, горяча смола й нарештї мішки з піском, що засипував їм очі. Запорожцї не любили мати дїло з кріпостями, облога не для них була робота. Кошовий звелїв відступити і сказав:
— Нїчого, пани брати, ми відступимо; але нехай я буду поганець-Татарин, а не християнин, коли ми хоч одну живу душу випустимо з міста! Нехай, собаки, всї поздихають з голоду!
Військо відступило, облягло все місто й за браком дїла стало пустошити околицї, палити близькі села, скирти хлїба й пускати табуни коний на ниви, де як на те, хвилювало ся повно колося, що щедро надгороджувало
