Незабаром весь польський південний захід затремтїв від страху. Всюди рознесла ся чутка: „Запорожцї!… Запорожцї з'явились!“ Все, що могло ратувати ся, ратувало. Все піднимало ся й розбігало по звичаю того небезпечного віку, коли чоловік не будував нї кріпости нї замків, а так, як попало, ставив на час своє соломяне житло. Кождий думав: „Нащо тратити на хату роботу й гроші, коли й так її зруйнує Татарин!“ Все сполохалось: одні міняли волів і плуг за коня і зброю й рушали у полки; другі ховались, забираючи худобу і все що тільки можна було забрати. Попадались по дорозї й такі, що збройно зустрічали гостий, але більше було таких, що повтїкали заздалегідь. Усї добре знали, що їм годї міряти ся з буйною і войовничою силою, що звала ся запорожським війском, яке в своїм поверховнім самовільнім безладдю було оборудуване на час війни.
Кінні їхали, не обважаючи й не томлячи коний, піші йшли тверезо за возами, й цїлий табор посував ся тільки в ночі, а в день опочивав, вибираючи задля того пустинї, незаселені місця й лїси, яких тогдї було доволї. Наперед висилали пластунів і чати, де їх нїхто не надїяв ся, вони з'являлись раптово, — і тогдї прощало ся з життєм усе живе: по-
