нї! Таких добрих, гарних і хоробрих ще на світї не було! — Його голос завмирав і тремтїв від страху. — Чи можна, щоб думали про Запорожцїв щось поганого! Ті зовсїм не наші, що орендарюють на Українї! Їй Богу, не наші! То зовсїм не Жиди; то чорт зна що; то таке, що тільки начхати на нього, та й кинути! От і вони всї скажуть те саме. Правду я кажу, Шльомо, або ти, Шмуль?
— Їй Богу, правду! — відповіли з юрби Шльома і Шмуль в подертих ярмурках, оба білі як крейда.
— Ми нїколи ще, говорив далї довгий Жид, — не знюхували ся з ворогами, а католиків і знати не хочемо: нехай їм чорт приснить ся! Ми з Запорожцями як рідні брати…
— Як? Щоб Запорожцї були з вами брати? — гукнув хтось з юрби. — А не діждете, прокляті Жиди! В Днїпро їх, панове, всїх витопити, поганих!
Ті слова були гаслом. Жидів розхопили по руках і стали шпурляти у хвилї. Жалібний крик доносив ся з усїх боків, але жостокі Запорожцї тільки сміялись, бачучи, як жидівські ноги в патинках і панчохах бовтають ся в повітрю.
Бідний красномовець, що накликав сам на себе біду, вискочив з кафтана, за який його хопили, в одній перістій вузкій камізолї,
