ге скажемо і про те, що є чимало молодого козацтва, яке й на очи не бачило, що таке війна, а ви всї добре знаєте, панове, — що молодому чоловікови без війни жити не можна. Який же Запорожець з нього, коли він ще нї разу не бив бусурмена?
„Він добре говорить“, подумав Бульба.
— Не думайте, панове, що я все те кажу задля того, щоб мир нарушити: Борони Боже! Я тільки так кажу, для прикладу. До того-ж у нас храм Божий — гріх і сказати таке: от скільки вже лїт, по милости Божій, стоїть Сїч, а й досї, не кажу вже, щоб церква з надвору, а то й образи не мають нїякого вбрання; хочби срібну ризу здогадавсь хто викувати для них! Тільки й того, що при сповіди завіщали деякі козаки; тай то ті дарунки не богато варт, бо все, що дорогого мали за життя, попропивали. Так от я йду не до того, щоб починати війну з бусурменами: ми обіцяли султанови мир, і гріх великий взяли-б на душу, бо присягли по нашому закону.
— Що се знову він плете? — сердивсь про се Бульба.
— То, як бачите, панове, війни починати не можна: лицарська честь не велить. А я, своїм дурним розумом ось що міркую: чи не пустити-б з човнами самих молодих, нехай трохи пошарпають береги Натолїї. Як думаєте, панове?
