раз виходили з юрби, щоб і позору недати, наче-б вони особистою участю помагали в виборі.
— Кирдягу! Кирдягу! — розлягло ся сильнїйше всїх. — Бородатого!
— Нарештї дїло дійшло до кулаків, і Кирдяга переміг.
Ідїть за Кирдягою! — загукали.
З десяток козаків вийшло з юрби; деякі з них ледви держали ся на ногах, — так встигли налити ся, — і пішли до Кирдяги, щоб звістити йому про вибір.
Кирдяга, хоч старезний, але розумний козак, вже давно сидїв у своїм куренї і наче-б то й не знав, що дїялось.
— А що, панове? Чого вам треба? — запитав він.
— Іди, тебе за кошового вибрали!
— Змилуйте ся, панове, — сказав Кирдяга, — куди менї до такої чести! Який з мене кошовий! Та в мене й розуму не стачить задля такого уряду. Так наче й не найшли нїкого лїпшого у всїм війську?
Йди, коли велять! — кричали Запорожцї.
Два з них ухопили його по під руки, і хоч як він опирав ся ногами, таки приволїкли на майдан, лаючи і підтовкуючи з заду кулаками, та приговорюючи: „Не пручай ся, чортів сину! Приймай, собако честь, коли дають!”
