— Мовчи! Бери свої палички та бий, коли велять! — відповіла підхмелена старшина.
Довбуш виняв у ту мить з кишенї палички, які він взяв з собою, знаючи добре, чим кінчать ся такі істориї. Литавари загули, й незабаром на майданї стали збирати ся мов чмелї, чорні купи Запорожцїв. Всї стали в коло, і після третього гуку литавр вийшла старшина: кошовий з булавою в руцї, суддя з військовою печатю, писар з каламарем і осавул з перначем. Кошовий і старшина зняли шапки й поклонили ся на всї боки козакам, що стояли гордо, взявшись за боки.
— Що се за рада? Чого вам, панове? — сказав кошовий. Лайка і крики не дали йому говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, в сю мить булаву! Не хочемо тебе більше! — кричали з юрби козаки.
Деякі тверезі курінї хотїли, як бачилось, протестувати; але курінї, й пяні й тверезі, почали бійку. Крик і гук підняв ся з усїх боків.
Кошовий хотїв щось говорити, але знаючи, що озвірена, самовільна юрба може за те побити його на смерть, як воно бувало в таких випадках, вклонивсь низенько, поклав булаву і сховав ся в юрбі.
— Чи звелите панове й нам класти свої
