Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/32

тут та там білїли ся клаптї легких і прозорих облаків, і свіжий, як морські хвилї звабливий вітрець ледви гойдав ся на вершках трави й ледви доторкав ся лиця. Вся музика, що дзвенїла за дня, втихла, зміняла ся другою. Рябенькі суслики вилазили з нор, ставали на задні лапки й наповняли степ свистом. Сюркіт травяних коників ставав чутнїйший. Деколи з якого самотного озера вилїтав крик лебедя і срібною хвилею котив ся в повітрі. Подорожні, зупинившись серед степів, вибирали нічлїг, розкладали вогонь, ставили казани й варили собі кулїш; пара підіймалась і крутила ся в повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, а коний, спутаних, пускали в траву. Вони розвертали ся на жупанах. На них просто дивили ся нічні звізди. Вони чули ухом весь безчисленний світ комашнї, що наповняла траву: весь її тріск, свист, сюрчаннє, — все те голосно розлягало ся серед ночі, чистило ся в свіжім повітрі й заколихувало дрімучий слух. Коли-ж хтонебудь з них підіймав ся і вставав на хвилину, то степ здавав ся йому наче засїяний блискучими іскрами світляків. Иногдї нічне небо було в ріжних місцях осьвітлене далекою загравою від випалювання сухого очерету по ріках і лугах, і темний ключ лебедів, що летїли на північ, освічував ся нечайно срібно-рожевим світлом, і тогдї здавало ся, наче чер-