Всї три їздцї їхали мовчки. Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його лїта, за котрими все плаче козак, бажаючи, щоб його цїле життє була одна молодість. Він думав про те, кого з давних товаришів застане на Сїлі. Він лїчив, котрі вже повимирали, котрі живуть ще. Сльоза тихо світила ся на його повіках, і посивіла голова журливо понурилась.
Його сини були захоплені иншими думками. Але треба розказати дещо про його синів. На дванайцятім роцї життя їх віддали в київську академію, бо все тогдїшне значне козацтво уважало конечною річю дати своїх дїтий на науку, хоч се робило ся задля того, щоб опісля забути її зовсїм. Хлопцї були тогдї, як усї, що входили до бурси, дикі, виховані на волї, і там їх звичайно трохи вигладжували й випускали щось загально подібне одно на друге. Старший, Остап, почав свою науку з того, що зараз таки першого року утїк. Його завернули, висїкли страшно й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій букварь в землю, і чотири рази, прочухравши його немилосерно, купували йому новий. Але певно, він зробив би те саме і в пяте, якби не те, що батько пообіцяв йому привселюдно, що подержить його цїлих двайцять лїт монастир-
