по коморах. ”Нїчого не жалуйте!“ промовляв до своїх Тарас. І не пошанували козаки чорнобривих панночок, білогрудих і яснооких дївчат; не було їм захисту й по церковних вівтарях: палив їх Тарас разом з вівтарями. Не одні білі, як снїг, руки, піднимали ся з вогню до неба з плачем та стогоном, від якого здрігнула б ся сама земля і степова трава від жалю полягла-б до долу. Але не слухали нїчого жостокі козаки й, наткнувши на списи їхнїх немовлят, кидали до них у полумя. ”Се вам, вражі Ляхи, поминки по Остапови!“ промовляв Тарас. І такі поминки по Остапови справляв у кождім селї, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були більш як звичайне розбишацтво і тому ж таки Потоцкому поручив з пятьма полками доконче зловити Тараса.
Шість день тїкали козаки околичними дорогами від погонї; ледви витримували конї сей надзвичайно швидкий побіг і тим ратували козаків. Але Потоцкий на сей раз справив ся добре з порученнєм: не спочиваючи, гнав ся за ними й дігнав їх коло Днїстра, де Бульба задля спочинку отаборив ся у розваленій кріпости.
Над самою кручею днїстровою стояла вона з своїм розбитим валом і розваленими мурами. Румовиннєм та куснями побитої цегли засїяний був верх кручі, що кождої хвилини
