увагою розглядав юрбу. Ось юрба враз загула, і з усїх боків почулось:
— Ведуть… ведуть!… козаки!…
Вони йшли без шапок, з довгими бородами; бороди у них теж попідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, але з якоюсь тихою гордостю; їх одежа з дорогого сукна зносила ся й тїпалась на них старим лахміттєм; вони не оглядались і не кланялись народови. Попереду йшов Остап.
Що почув у серцї старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що дїялось тогдї в його душі? Він дивив ся на нього з юрби і не пропустив нї одного його руху. Остап зупинив ся. Йому першому приходилось випити гірку чару муки. Він глянув на своїх і, піднявши руку в гору, промовив гучним голосом:
— Дай же, Боже, щоб усї, які тут стоять, єретики, не почули нечестиві, як мучить ся християнин! Щоб нїхто з нас не промовив нї слова! — Після сього він підійшов до помосту.
— Добре, синку, добре! — тихо промовив Бульба і понурив у землю свою сиву голову.
Кат зірвав з Остапа старе лахміттє, йому звязали руки й ноги в навмисне зроблені штанки… Але не будемо жахати читачів картиною пекельних мук, від яких до гори встає волосє. Вони зродили ся в той дикий, лютий
