— Пане, се ж ми; ви вже нас знаєте, і пан грабя ще буде дякувати…
— Пропустїть, сто дїдьків чортовій мамі! І більш нїкого не пускайте. Та шабель щоб нїхто не скидав і не собачив ся по підлозї…
Що далї наказував красномовний черевань, вже не чули Бульба і Янкіль.
— То ми… то я… то свої! — запевняв Янкіль, стріваючись з ким. — А що, можна тепер? — спитав він одного з вартових, коли вони нарештї прийшли до того місця, де сїни вже кінчились.
— Можна; тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема там Яна; замісь нього стоїть там другий, — відповів вартовий.
— Ой вей! — зітхнув тихо Жид, — се погано любий пане!
— Веди! — промовив уперто Тарас. Жид послухав.
Біля дверий до льоху стояв гайдук з вусами в три ряди. Верхнїй ряд ішов назад, другий прямо вперед, третїй вниз, і се робило його дуже подібним до кота. Жид зігнув ся в три погибелї і майже боком підійшов до нього.
— Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!
— Се ти, Жиде, до мене говориш?
— До вас, ясновельможний пане!
