пова чайка, вила ся над своїми дїтьми з жаром, з палкою любою, з сльозами. Її синів, її милих соколів забирають від неї, — забирають на те, щоб не побачила їх нїколи! Хто знає, може у першій битві Татарин зрубає їм голови й вона не знати-ме, де лежать їхнї покинуті тїла, котрі розклюють хижі птахи; а за кожду краплю їхньої крови віддала-б вона всю свою. Плачучи, дивилась вона їм в очи, коли всемогучий сон вже почав їх стуляти, і думала: „Може таки Бульба, проспавшись, відложить від'їзд на днїв зо два; може він тому тільки рішив ся так скоро їхати, що випив за богато“.
Місяць з високого неба давно вже освітив двір наповнений спячими людьми, густу купу верб і високий бурян, що в ньому тонув паркан, який обгороджував двір. Вона все сидїла в головах у своїх милих синів, нї на хвилю не зводила з них очий і не думала про сон. Вже конї, чуючи досвіток, полягали на траву й перестали їсти; листє на вершках верб почало шелестїти, і звільна шелестяча хвиля спустила ся ними до самого долу… Вона просидїла до самого світу, нї трохи не втомившись, і бажала в душі, щоб ніч протягнула ся як мога довше. В степу роздало ся дзвінке іржанє лошати; червоні пасмуги заяснїли на небі.
Раптом Бульба пробудив ся й підняв ся.
