зпід ярмурки. Видко було, що він хотїв щось сказати, але намолов таких дурниць, що Тарас нїчого не розібрав. Та й сам Янкіль прикладав дуже часто руку до рота, немов би болїв на простуду.
— Ой, любий пане! — промовив Янкіль, — тепер зовсїм не можна! Їй-Богу, не можна! Такий поганий народ, що йому слїд би на саму голову наплювати. От і Мардохай те саме скаже. Мардохай робив таке, чого ще нїхто на світї не робив; але Бог не схотїв, щоб таке було. Три тисячі війска стоїть, і завтра їх усїх будуть карати смертю.
Тарас подивив ся в очі Жидам, але вже спокійно, без гнїву.
— А коли пан хоче побачитись, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не зійшло. Вартові згодили ся й один левентарь обіцяв. Тільки най їм не буде на тім світї щастя, ой вей мір! Який жадний народ! І між нами таких нема: по пів сотнї червінцїв я дав кождому, а левентареви…
— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішучо Тарас, і вся твердість його вернулась до нього в душу.
Він згодив ся на те, щоб переодягтись за чужоземного ґрафа, що приїхав з нїмецької землї, як радив йому Янкіль. Вже й одежу вспів принести з собою догадливий Жид. Була вже ніч. Хазяїн дому, відомий уже ру-
