дві тисячі червоних. Знають вони, дурнї, цїну їй! Я тобі пять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі завдатку, — і Бульба висипав з шкуряного гамана дві тисячі червінцїв, — а решту, як вернусь.
Жид у мить вхопив плахтину і накрив ним червінцї.
— Ай, гарне золото! Ай, добре золото, — промовляв він, обертаючи на всї боки червінець у руках і пробуючи його на зубах. Я думаю, той чоловік, у якого пан забрав такі гарні червінцї, й години не прожив на світї: побір заразїсїнько до річки і втопив ся після таких славних червінцїв.
— Я б не просив тебе. Я б може й сам найшов дорогу у Варшаву, але мене можуть якнебудь пізнати й захопити кляті Ляхи, бо я на вигадки не здатний. А ви, Жиди, на те тільки й сотворені. Ви хоч самого чорта обманите; ви знаєте всї штуки; ось через що я до тебе прийшов. Та й у Варшаві я сам нїчого б не вдїяв… Зараз запрягай воза і вези мене!
— А пан думає, що так прямо взяв кобилу, запряг та й гайда: ”гей, вьо, сива!“ Пан думає, що так, як є, не сховавши, можна везти пана!
— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; може б у порожню бочку, або що?
— Ой, ой! І пан думає, що можна його сховати у бочку? Пан хиба не знає, що кож-
