кубки, — і смутний стоїть хазяїн дома, думаючи:
— Красше б того бенкету й не було.
Даремно пробували розвеселити Тараса; даремно сиві кобзарі приходили по два й по три розважати й славити вчинки Тараса, — суворо й байдужно дивив ся він на все, і на його нерухомім обличю пробивалось невимовне горе, і тихо, понуривши голову, шепотів він:
— Сину міп! Остапе мій!
Запорожцї збирались у морський похід. Двіста човнів спустили вони на Днїпро і Мала Азия побачила їх, з голеними головами й довгими чубами як вогнем і мечем руйнували її цвитучі береги; бачила чалми своїх мешканцїв магометан роскидані, мов квіти, по змочених кровю полях або пригнані хвилею до берегів. Вона бачила чимало заваляних дехтем шаровар, жилавих рук з чорними нагайками. Запорожцї поїли й поломали весь винорад; в мечетах оставили цїлі купи гною; перські дорогі шалї драли на очкури й підперізували ними заваляні дехтем жупани. Довго ще потім находили в тих місцях запорожські коротенькі люльки. Весело плили козаки назад; за ними гнав ся десятигарматний турецький корабель і, стріляючи а усїх гармат, розігнав їхнї легкі човна, як птахів. Третя частина їх потонула в морських хви-
