Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/164

віддиху день і ніч і привіз його непритомного в саму Запорожську Сїч. Там почав він лїчити його невтомимо травами й усякими лїками; найшов якусь знахарку-Жидівку, яка цїлий місяць поїла його всяким зїллєм і нарештї Тарасови стало лекше. Чи то лїки, чи його зелїзна сила взяла гору, досить, що через півтора місяця став Тарас на ноги; рани загоїлись і тільки шрами на тїлї показували, як глибоко колись був порубаний старий козак. А про те видко було, що він став похмурний і сумний. Три глибокі зморшки насунулись на його чоло і вже більше не сходили з нього. Оглянув ся він тепер кругом себе: все нове на Сїчі, всї старі товариші повмирали. Нї одного з тих, що стояли за правдиве дїло, за віру і братерство. І ті, що пішли з кошовим в погоню за Татарами, і тих уже не було давно: всї наложили головами, всї погинули, хто в кровавім бою поставив свою голову, хто від безвіддя і безхлїбя в кримськім степу серед солончаків, хто в неволї загинув, не витерпівши наруги; і самого старого кошового давно вже не уло на світї, і нїкого з колишнїх старих товаришів; і вже поросла травою колишня кипуча козацька сила. Чував він тільки, що бенкет був бучний: всю перебито посуду, нїгде не осталось вина нї краплини, рознесли гостї й челядь усї дорогі