бе, — ну ж годї, буде з тебе! Нам ще не одну нічку тїкати разом. Ти думаєш, що пішов за цїну простого козака? Нї, твою голову оцїнували на два тисячі червінцїв.
— А Остап? — крикнув раптом Тарас, напружуючись, щоб устати, і раптом нагадав, як Остапа вхопили і звязали на його очах що він тепер у лядських руках.
І обгорнуло горе стару голову. Зірвав він усї перевязки з ран своїх і жбурнув їх далеко від себе, хотїв щось таке сказати, та замісь того почав молоти дурницї: горячка знову огорнула його і почав він плести безгнузді нїсенїтницї. А тим часом вірний товариш стояв перед ним, лаяв ся й сипав, як з мішка, жостокими докірливими словами. Нарештї вхопив він його за руки й ноги, сповив, як дитину, поправив усї перевязки на ранах, загорнув його в волову шкіру, привязав у лубки й, прикріпивши шнурами до сїдла помчав ся далї з ним в дорогу.
— Хоч неживого, а довезу тебе! Не попущу, щоб Ляхи поглумились над твоєю козацькою вродою, щоб на кусні рвали твоє тїло та кидали його в воду. Нехай же, хоч і буде орел клювати з твого лоба очі, то нехай вже красше степовий, наш орел, а не лядський, не той, що прилїтає з лядської землї. Хоч неживого, а довезу тебе на Україну!
Так говорив вірний товариш. Гнав ся без
