побілїв як стїна: так як необачний школяр, посварившись з товаришем і діставши від нього ляпаса лїнїйкою по голові, розгорить ся як вогонь, скажено вискакує з лавки й женеть ся за наляканим товаришем, готовий розірвати його на куски, й раптом спотикаєть ся на вчителя, що входить у клясу: вмить притихає скажений порив і падає безсильна злість. Так в одну мить пропала, якби не була зовсїм, злість Андрія. І бачив він перед собою тільки страшного батька.
— Ну, що ж ми тепер будемо робити? — промовив Тарас, дивлячись йому прямо в очі.
Але нїчого не промовив на те Андрій і стояв, потупивши в землю очі.
— Що, синку, помогли тобі твої Ляхи?
Андрій мовчав.
— Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!
Покірно, як дитина, злїз він з коня і стояв, нї живий нї мертвий перед Тарасом.
— Стїй же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вбю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, скинув з плеий рушницю.
Білий як полотно був Андрій; видко було, як тихо шепотїли уста його і як він вимовляв чиєсь імя; але то не було імя вітчини, імя матері або братів — то було імя красунї Ляшки. Тарас вистрілив.
Як колос пшеницї, підрізаний серпом, як
