остатнї за мажами, побачивши, що вже можна засягнути ворога кулею, гримнули враз з самопалів. Всї Ляхи збились і змішались, і підбадьорились козаки.
— От і наша побіда! — почули ся із усїх боків запорожські голоси, заграли в сурми й викинули побідну хоругов. Скрізь тїкали й ховали ся розбиті Ляхи.
— Ну, нї, ще не зовсїм наша побіда! — промовив Тарас, дивлячись на мійську браму, і сказав правду Тарас.
Брама відчинилась і вилетїв з неї гусарський полк, краса всїх кінних полків. Під усїма їздцями були всї, як один, карі конї. Попереду усього полку летїв лицарь дужший і красший за всїх; так і розвівалось з під мідяної шапки його чорне волосє, і гадюкою вилась на руцї дорога шарфа, шита руками першої красавицї. Так і осторопів Тарас, як побачив, що то був Андрій. А він тимчасом розпалений вогнем бою, бажаючи заслужити привязаний на руку дарунок, полетїв як молодий швидкий хорт, красший, бистрійший і молодший за всїх у стаї. Підгукнув йому досвідний ловець, — і він полетїв, пустив, як одну черту, свої ноги, весь вигнувшись на бік, вириваючи снїг і по десять разів перебігаючи самого заяця в розпалї бігу. Зупинив ся старий Таран і дививсь на те, як він прочищав перед собою дорогу, розганяв, рубав і в один
