бенка; вже тільки сїм козаків осталось з усього незамайківського куріня; вже й ті ледви відбивають ся; вже закрівавилась на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши його біду, поспішав на підмогу. Але пізно наспіли козаки: вже встромили йому під саміське серце спису скорше, чим прогнали ворога козаки. Тихо схилив ся він на руки козакам, що підхопили його, і ринула живим ключем молода кров, немов те дорогоцїнне вино, що несли в склянній посудинї необережні слуги: поховзнулись на самій дорозї й розбили дорогу посудину: розлилось на землю всьо вино, і вхопив себе за голову хазяїн; він беріг його на ту гарну хвилину в життю, щоб, коли приведе Бог на старости лїт зустрінути ся з товаришем молодого віку, то щоб було згадати чим давнє, колишнє, коли инакше й красше веселив ся чоловік… Повів Кукубенко кругом себе очима й промовив:
— Дякую Богови, що дав менї вмерти на ваших очах, товариші! Нехай же після нас живуть ще красші, як ми жили…
І полинула його молода душа. Взяли її ангели на руки й понесли на небо. „Сїдай, Кукубенко, одесную Мене! — скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариство, соромного дїла не вчинив, не кинув у бідї людий, зберігав Мою церкву.“ Усїх засмутила смерть Кукубенка. Вже ріднїли дуже козацькі ряди;
