Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/139

І всї козаки до одного випили остатнїй ковток за славу і всїх християн, які живуть на землї. І довго ще лунало по всїх рядах поміж усщми курінями: „За всїх християн, які живуть на землї!“ Вже пусті були ковші, а козаки все ще стояли, піднявши руки; хоч весело дивили ся їх очі, роз'яснені вином, але тяжко задумались вони. Не про користь і здобич на війнї тепер думали вони, не про те, кому пощастить ся набрати червінцїв, дорогої зброї, шитих жупанів і черкеських коний; але про те задумались вони — мов орли, що посїдали на верхівях камяних гір, крутих високих гір, з яких далеко видко море, що без краю розстелилось, засїяне, як малими пташками, ґалєрями, кораблями й усякими човнами, обгороджене з усїх боків ледви видними берегами з прибережними, мов мошка, містами й похилими, мов дрібна травиця, лїсами. Мов орли оглядали вони кругом себе все поле та свою долю, що чорнїла в далинї. Буде, буде все поле з облогами й дорогами засїяне їх білими кістками, щедро полите їх козацького кровю й укрите розбитими мажами, розколотими шаблями і списами; далеко порозкидають ся їх чубаті голови з перекрученими й запеченими в крові чубами і вниз опалими вусами; будуть орли хижі злїтати ся, щоб клювати їх козацькі очі. Але то добро велике козакови лягти в такім широкім полї, на